© Святослав Семенюк

Видатний історик сучасності Норман Дейвіс, не надто зважаючи на численні легенди та стереотипи, які вкоренилися у західній історіографії, ретельно проаналізував усі досягнення нашої цивілізації і несподівано навіть для себе прийшов до висновку, що Захід явно перебільшив свій внесок у її розвиток, так як усі найбільш глобальні і фундаментальні відкриття та досягнення були зроблені не там, а, власне, слов’янами.

Улюбленою піснею Сергія Корольова була пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю: чому я не сокіл, чому не літаю?..»

При усій своїй повазі до знаменитих наукових центрів у Кембриджі, Оксфорді, Падуї, Болонї чи Сорбоні він був змушений констатувати як цілком очевидний факт, що найбільш наукове відкриття доби середньовіччя було зроблено не в них, а представниками наукової школи астрономії Краківського університету.

Від себе додамо, що наступне відкриття на рівні революції у людській свідомості (вчення про ноосферу, тобто сферу розуму, де усе пов’язано настільки, що навіть смерть бджоли може привести людство до катастрофи) вже в наш час було зроблено академіком Вернадським, а перший супутник і космічний корабель з людиною також запустили слов’яни, а не англосакси, хоча по кількості лауреатів Нобелівської премії у світі їм немає рівних.

Якщо ж остаточно розставити усі крапки над "і" і, наслідуючи Н. Дейвіса, подивитися хто саме криється під загальною назвою "слов’яни", то виявиться, що усі вони є українського походження.

Якщо поставити в один ряд імена Ціолковського, Шаргея, Гнатюка, Глушка, Янгеля, Челомея, Лозино-Лозинського і Корольова, то стає цілком очевидно, що прорив у Космос, який на сьогоднішній день можна вважати найбільшим досягненням Людства за весь час його існування, здійснили саме українські вчені. Багато хто закидає їм, що це стало можливим лише завдяки існуванню СРСР, але усі забувають при цьому визнати, що основну роль все ж таки відіграв і відіграє саме людський фактор.

Коли президент Кеннеді запитав Вернера фон Брауна, чому СРСР так випередив тоді США в галузі науки і техніки і чекав від нього скарг на недостатнє фінансування та виділення матеріальних ресурсів, останній, хоча це дуже болісно зачіпало його особистий авторитет, коротко та цілком відверто відповів: "Вони мають Корольова!".

Тепер це усвідомлюють також і в Росії, а тому намагаються усіляко змістити усі акценти на особу першого космонавта Юрія Гагаріна і хоча слід віддати належне силі волі та мужності цієї людини, але навіть неспеціалісту в цій справі зрозуміло, що його роль під час першого польоту була суто символічною. Більш відверто і чесно вказують на роль українських вчених в освоєнні космосу американці. Так керівник американської програми висадки людини на місячну поверхню Гнатюк визнав, що схема польоту і висадки людини на Місяць була запозичена ним у Шаргея (Кондратюка).

Слід при цьому зазначити, що усе це було не випадковим збігом обставин, а закономірним результатом розвитку української науки про Космос на протязі багатьох попередніх століть. Мало хто тепер згадує про те, що засновником кафедри астрономії Краківського університету, а, отже, саме тієї наукової школи, з якої вийшов Микола Коперник був українець Мартин Русин.

Мартин Русин або, як його називали у науковому світі Мартин Король (1422 - 1453), народився в селі Журавиці біля Перемишля, був сином простого українського селянина Івана, але вражаючі природні здібності дозволили йому після закінчення школи в рідному Перемишлі у 1440 р. вступити до Краківського університету. Хоча усі праці Мартина написані загальновизнаною тоді в науковому світі латиною, він був людиною з надзвичайно високим рівнем національної свідомості, називаючи себе не Мартин Король, а саме Мартин Русин.

В італійських університетах, де було заведено записувати усіх студентів з півночі лише як німців або поляків, він вперто наполягав на тому, щоб його писали як Мартина з Рутенії (так, до речі, вчинив і його друг Григорій із Сянока, з яким він пізніше працював разом в Угорщині над проектом Істраполітанській Академії у Братиславі). Вже тільки цей факт, що Русин завжди підкреслював своє етнічне походження, може свідчити про те, що йому на цьому дуже залежало, і він дбав про майбутнє не польської, а насамперед української науки.

Кафедра астрономії Русина стала унікальним явищем в Європі не стільки завдяки самому факту свого існування (таких кафедр тоді було лише кілька), скільки завдяки надзвичайно високому рівню викладання астрономії і математики, наявності наукової школи, яку цілком справедливо слід називати школою Русина.

На кафедрі Русина, який в числі перших звернув увагу на недоліки системи Пієрбаха, навчалися Яків з Залісся, Іван Брошка з Підляшшя, Микола з Шадка, Михайло з Довгопілля, Амброзій з Бардієва, Григорій з Нового Села, Бернард Ваповський з Радохонець, Юрій Котермак з Дрогобича, який, власне, і став першим вчителем Миколи Коперника (слід взяти до уваги, що навіть в Німеччині в той час було лише три дипломованих астронома).

Русин явно прагнув до створення української школи астрономії і усі свої заощадження заповів на допомогу у навчанні студентам, які походили з-під Перемишля (рідному брату, який залишився в Журавиці і все життя працював на ріллі, він залишив лише 600 празьких грошів).

Про високий інтелектуальний рівень наших астрономів ми можемо судити не тільки по діяльності відомого в усій Європі Юрія з Дрогобича, а й з того, що саме Бернард Ваповський, на прохання Миколи Коперника, в забутих нині Богом та людьми селі Радохінцях на Львівщині, зробив математичне обчислення руху планет навколо Сонця і саме це стало тоді основною доказовою базою нової моделі Всесвіту М. Коперника. При цьому, ніколи не слід забувати також і той факт, що батьки Миколи Коперника походять зі Львова, а сам рід Коперників прийшов на Галичину з давньоруських земель колишньої Білої Хорватії на території сучасної Чехії.

Чехи цілком слушно апелюють до "Akta Consularia Cracoviensia" про надання одному з предків Коперника міщанства, в якому пан Домброва свідчить про те, що цей рід походить з Чехії. Чеські історики вказують на село Коперники біля Мніхова Городища, але при цьому вони чомусь постійно замовчують той факт, що ця земля як мінімум від 633 р. належала давньоруському племені білих хорватів. Відомо, що у часи Владислава Опільського, коли Сілезія, Опілля та Галичина становили одне князівство, багато вихідців з Чехії та Сілезії подалися на схід і серед них історичні джерела бачать також і Коперників. Спочатку вони оселилися в Кракові, причому, саме в його руській дільниці, там, де тоді ще функціонувала церква св. Трійці (прихожан тоді було так багато, що польська королева Ядвіга навіть наказала її відновити), а з 1400 р. Миколу Коперника документи бачать у Львові. (Зубрицький Д. Хроніка м. Львова. - с. 100).

Так як до 1473 р. ні в Чехії, ні в Німеччині, ні в Польщі жодних інших відомостей про Коперників немає, то і дід, і батько Миколи явно походять зі Львова, але, після одруження останнього на сестрі Вармінського єпископа Ватценроде, ця родина переїхала до Торуня, де, власне, і народився сам Микола (та як в часи середньовіччя ім’я традиційно переходило від батька до сина, то повне співпадіння цих імен також вперто вказує на походження родини великого астронома саме зі Львова). Тим не менш, руські корені предків ще довгий час давали про себе чути і мало хто знає про те, що, крім своєї знаменитої книги "Про обертання небесних тіл", Коперник склав і видав також "Греко-латинський словник".

Характерно, що під загрозою інквізиції він увесь час тримав цю свою працю з астрономії в секреті і насмілився її опублікувати лише в рік своєї смерті. Єдиний, хто знав про усе це був близький друг Миколи по університету Бернард Ваповський (1450 - 1535), який уславився як картограф та математик і якого Коперник для створення доказової бази своєї геліоцентричної системи особисто просив виконати математичні обчислення руху планет довкола Сонця (сам Копернік, на відміну від Ваповського, був досить пересічним математиком). Тому, цілком справедливо і впевнено можна твердити, що Ваповський є співавтором геліоцентричної системи Коперника, яка є найвидатнішим науковим досягненням доби середньовіччя і подарувала людству абсолютно новий світогляд і справжню уяву про його місце у Всесвіті.

Якщо Русина, Котермака, Коперника і Ваповського можна вважати першими теоретиками космонавтики, то піонерами практичної космонавтики поза усяким сумнівом є Казимир Семенович (називав себе «шляхтич-литвин», конструктор перших бойових ракет і автор найкращого на той час у світі підручника з артилерії та ракетобудування "Artis magnae artilleriae", який був виданий у 1659 р. в Амстердамі і негайно перекладений на всі основні європейські мови "), генерал Засядько, Кибальчич і, безумовно, Ціолковський.

Таким чином українство послідовно і впевнено йшло до 12 квітня 1961 р. і жодна інша нація в світі не зробила такого грандіозного внеску в цю епохальну подію як ми. Навіть прості і далекі від науки люди зрозуміли усю велич того, що сталося у 1961 р., жодне наукове досягнення не виводило і більше вже не виведе на вулиці мільйони переповнених надією і щастям людей, але, на жаль, уособленням цього тріумфу людського генія для них став не Корольов, а Гагарін.

Наукова еліта безумовна давала собі звіт у тому, що перший космонавт в жодному разі не може бути і не є автором цього феноменального досягнення світової науки і техніки. Нобелівський Комітет запропонував уряду СРСР назвати імена двох вчених, які зробили найбільш фундаментальний внесок в це наукове досягнення, але йому було відмовлено, причому навіть не стільки з проблем безпеки (як видно з діалогу Президента Кеннеді і Вернера фон Брауна спецслужби були чудово проінформовані про кого, власне, йде мова), скільки тому, що треба було перед усім світом визнати, що Генеральним Конструктором космічних систем є українець Корольов, а Генеральним Конструктором ракетних двигунів є також українець академік Глушко, на що російські шовіністи в жодному разі піти не могли.

Нам вже давно не слід покладатися на об’єктивізм та добру волю Москви, Вашингтона, Парижа чи Осло, а заснувати свій власний орден Безсмертних, до якого мають увійти не тільки Русин, Котермак, Коперник, Ваповський, Ціолковський, Шаргей (Кондратюк), Челомей, Янгель, Лозино-Лозинський, Глушко, Корольов, а і такі генії українського походження як Лобачевський, Боян (Бояї), Остроградський, Банах (Гречик), Пулюй і Вернадський, які, на відміну від численних і мало відомих широкому загалу лауреатів Нобеля, навіки залишаться у вдячній пам’яті наших нащадків.

Після ретельного аналізу та осмислення усіх вищенаведених фактів, мене не покидає думка, що український інтелект є немов би запрограмований на подібні грандіозні досягнення не тільки в минулому, але і в майбутньому і нас ще має чекати багато грандіозних звершень.