«Спільноруська» мова померла – хочуть цього росіяни чи ні

На краю безодні (пам`яті Леоніда Кисельова)

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня

На украинском языке.

Красу й силу цих віршів 17-річного київського поета, який помер у 22 роки в 1968-му, може відчути кожен, кому ведмідь не наступив на вухо. Але справжні поети живуть не тільки своїми відчуттями і враженнями від навколишньої дійсності, а й культурою багаттьх, якщо не всіх, народів і часів. Вони, поети (часто — незбагненним чином) вбирають її, культуру, в себе і переплавляють, аби вийшли власні злитки. Коли тебе вистачає, щоб це відзначити, дістаєш додаткову насолоду.

Что, наконец, подсмотрят очи зорки?

Что, наконец, поймёт надменный ум

На высоте всех опытов и дум,

Что? Точный смысл народной поговорки.

То — Леонід Кисельов, а це — Євгеній Баратинський. Між ними пролягло сторіччя з гаком, у якому був такий перший читач Баратинського, як Пушкін, який пояснив, що до чого в цього поета: французька епіграма, розгорнута у витвір мистецтва.

Дивовижа! «Старательно мы наблюдаем свет / Старательно людей мы наблюдаем / И чудеса постигнуть уповаем: / Какой же плод науки долгих лет?»  — так починається вірш Баратинського. Ми бачимо поета на світській тусовці, серед остогидлих пик і масок. Приблизно в такій самій обстановці сумує, перш ніж вимовити свою високу епіграму, і Кисельов:

И в комнате, где как батоны,

Чужие лица без конца,

Взорвутся черные бутоны —

Окаменевшие сердца.

Він зростав як видатний російський поет, коли раптом перейшов на українську мову, не замислившись і не обтяживши себе публічним поясненням, що з ним відбулося. Мимоволі згадується, що й Тарас Шевченко дивувався, чому він, молодий обрусілий у Петербурзі художник, ні з того ні з сього став писати українські вірші. Шляхи поетів незбагненні. Одесит Володимир Жаботинський увійшов у доросле життя як велика надія російської літератури, щоб незабаром піти в єврейську, в ідиш — чим гірко досадив Купріну та іншим тодішнім російським величинам.

Це річ загадкова. Є, мабуть, зв`язок між складом душі чутливої до слова людини і мовою. Це складний зв`язок. Обирає близьку для неї мову, звичайно, душа, але для цього вона (мова) має виразно, вагомо існувати і бути таким же тонким інструментом.

Лінгвістам, щоб ту чи іншу мову визнати самостійною, потрібні відомі, абсолютно чіткі та стійкі підстави. Вони давно виявлені й загальновизнані. Сучасна наука стверджує, крім того, однією з вирішальних підстав є думка самих носіїв мови. Якщо хорвати, наприклад, вважають, що їхня мова самостійна, то це так і є, хоча вона майже нічим не відрізняється від сербської. А ось думка сербів про хорватську не має жодного значення.

До чого ми ведемо, напевно, вже зрозуміло. Між українською та російською різниця невимірно більша. Та якби не було навіть ніякої різниці, для визнання української самостійною було б достатньо української певності в цьому. Нам уже доводилося говорити про примітну долю такого поняття, як «спільноруська мова» (общерусский язик). Для Шевченка, Драгоманова, Потебні воно існувало. Існує воно й для всіх, майже без винятку, нинішніх росіян. А для українців наших днів — ні, не існує. І цього достатньо, щоб констатувати її природну смерть, зумовлену відновленням історичного життя України двадцять років тому.

Така сила національно-культурного відчуття. Саме воно — у самий розпал тотальної русифікації України! — підказало Леонідові Кисельову потрясаюче поетичне перебільшення, що «ВСЕ НА СВЕТЕ — только песня / на украинском языке.

Анатолій Стріляний, Коментарі